САМООСВІТНІ
РОЗДУМИ
КИЇВ 1991
 

Автодидактика — це самонавчання (від грецького «ав-
тос» — сам і «дідаско» — навчаю).
Жодній людині не вдається уникнути її. Навіть коли
людину навчають у Кембріджі або Сорбоні педагогіці. З
першого кроку свого (а точніше—з першого руху в мате-
ринському лоні) кожен із нас — самоук.
Освіта буває різна, напрочуд різна. Одна — світла, ві-
дома всім, але яка вряди-годи іронічно сприймається тими,
хто її не має. А ще темна, спрямована на лиходійство. Є й
третя, що посередині між цими двома. І ще безліч інших,
ближчих до першої або, навпаки, до другої: плюралізм від-
тінків...
Людина вільна вибирати свій нюанс освіти — освітлення.
Вільна піднести над собою те, що древні називали «ла-
терна магіка», магічний ліхтар, або ж задовольнятися слаб-
ким примарним мерехтінням миршавого гниляка.
Для тих, хто вагається, існують настановчі приклади, які
ще відомі під трохи урочистою назвою «духовні зразки», їх
вибір сьогодні збільшився, адже віднині не заборонено «ро-
бити життя» з товариша Флоренського або ж навіть з доб-
родіїв Миколи Вороного чи Богдана Ігоря Антонича.
Отже, в добру путь, шукачу «свого життя»! Нехай тобі
таланить, аби ти не прожив чуже, так і не звідавши щастя
бути самим собою.
КУЛЬТУРА РУХІВ
Часто говорять про рух як про джерело здоров'я. Слово-
сполучення «культура рухів» викликає уявлення про плас-
тичну людину, яка вдало виконує ту чи іншу м'язову робо-
ту—добре танцює, керує літаком, грає на фортепіано або
ж, зрештою, красиво ходить, їсть тощо.
Проте існує ще й таке розуміння: усвідомлення руху як
«морфологічного органа людини» (Б. Спіноза).
Рух—всемогутнє знаряддя кожного з нас, якщо корис-
туватися рухами, ніби руками й ногами, якщо навчитися
сприймати рух з миті його започатковування в нас. Адже
саме тоді в ньому зосереджена найбільша сила. Саме тоді
він щонайбільше — орган в нашому звичайному розумінні.
Зовнішній рух—лише наслідок, результат. Це—функ-
ція задуму. Кішка стрибає спочатку подумки, так само як
спершу подумки торкається пензлем до полотна художник
чи спершу подумки виконує якийсь складний пасаж піаніст.
Все істинне в нас створюється за допомогою п е р в и н-
ного руху. Він тотожний прояву щирості. В ньому, захо-
ваному в глибинах підсвідомості, міститься розв'язання най-
складнішого завдання, умови якого змінюються щомиті.
Завдання це — майбутнє.
На біологічному, клітинному рівні всі ми—оракули.
Кожна клітинка нашого тіла існує на півкроку попереду сучасності.
Посередники — медіатори нашого мозку — одержують накази від
постсинаптичних рецепторів, тобто з майбутнього.
Справжній першорух у підсвідомості—прояв того, що має статися.
І ми виконуємо зовнішні рухи:
йдемо в якомусь напрямку, граємо на фортепіано, пестимо дитину.
Зрештою, будуємо долю...
Спромогнімося зрозуміти, як зароджується рух.
Спромогнімося вдивитися в джерело, де енергія життя викликає «спрагу»
рухів. Культура рухів і починається з цього погляду. З довір'я власній уяві.
Там, у глибині особистості, може самовлаштовуватися Аральська трагедія.
Може затягти багном джерело, й тоді всі рухи людини перетворюються
на механічні, суто зовнішні, завчені, нещирі, чужі.
Тоді людина не володіє рухом як власною рукою, як інструментом.
Тоді їй починає заважати замулене першоджерело і вона
перетворюється на нерухому істоту.
До складу духовного мулу перш за все входять нездійс-
нені наміри. Коли їх накопичення досягає певної величини,
з'являється протирух — заздрість.
Контр-еволюція людини дуже часто супроводжується її
ж зміїним шипінням. Це — спроба заповнити будь-яким, бо-
дай не найліпшим, звучанням нестерпну тишу в самому собі.
Намагання забути за псевдодіяльністю своє колишнє пер-
винне дзюркотання, свій сплюндрований початок,
Рух — коли його написати з великої літери — це Рух
Душі.
Кожний педагогічний крок має починатися з такого
Руху. Гілка росте від стовбура, листя—від гілки. Такий
порядок — не спростувати.
Та якщо заземлитися й, відчувши імпульс бажання, за-
ходитися щось робити,—то з чого ж починати практично?
Щонайперше:
спробувати відчути в собі якомога яскравіше так звану
атомарну чесність. Нехай вона й стане відправною
точкою.
Зосередившися на думці: «Чи цілком правдиве останнє моє
висловлення?», відразу помітите, що дещиця сказаного ніби
понівечила первісну думку. Що та думка була не зовсім словесна —
до її складу входив іще якийсь погано визначуваний компонент.
В ній було «щось». Через деякий час той, хто повправлявся
достатньою мірою, переконуеться: таке коїться завжди,
коли людина висловлюється більш -менш серйозно.
Навіть тоді, коли щирість наша щойно була ідеальною,
ми помічаємо згодом її недостатність. Навіть тоді, коли ми нібито
знайшли найправдивіше, найточніше слово, нам дуже швидко
здається воно вдалим лише наполовину. І треба знову шукати.
Бо ж треба порозумітися з іншими та, насамперед, із самим собою.
Й людина, яка звернула увагу на власну атомарну чесність,
починає все уважніше вдивлятися в глибини свого «Я». Бачити, що
в ній панує Зміна. Слабкий духом воліє вважати: «Це — незбагненне...»
Сильніші зацікавлюються й намагаються розібратися в
закономірностях внутрішнього світу. Вони замислюються
над питанням: «Чи правда, що підсвідомістю не можна ке-
рувати?»
Так, уперше поглянувши на себе як на діалектичну єд-
ність раціонального й ірраціонального, вони стають на пра-
вильний шлях.
Постійний внутрішній рух — постійне переосмислення.
Постійна відміна якогось нюансу в попередньому, в тому,
що було.
Постійне вдосконалення. З «жертвами», на які перетво-
рюються колишні знахідки, досягнення й внутрішні пере-
моги.
Кожний окремий рух має початок, середину й кінець. У
разі нормального розвитку послідовності рухів закінчення
одного руху може, трохи трансформуючись, ставати водно-
час початком наступного.
Початок руху пов'язаний зі стартовим напруженням
м'язів, особливим станом і положенням заангажованих час-
тин тіла (і думок, необхідних при цьому!).
Ми називаємо його приготуванням.
Аби виконати будь-яке приготування правильно, треба точно
уявляти собі наступну частину руху—тоді вистачить лише самого
уявлення: відразу ж самовлаштується все необхідне. Організм ніби
знає все, що треба зробити, якщо спрацювали вищі механізми.
Завадити його діям здатна лише свідомість, яка недоречно втручається
в процес перетворення внутрішнього руху (ідеомоторика) на зовнішній.
Дуже часто людина стає скутою й «затисненою» завдя-
ки зайвій думці, яку ми називаємо судженням, або мірку-
ванням.
Нерозумно вживати надто багато розуму там, де виста-
чить крапелинки!
Приготування руху треба відчувати ще і як стан переконаності.
А коли створився міцний умовний рефлекс, то взагалі — як стан.
Тобто користуватися лише приємним чуттям майстра, який певен
щодо котроїсь дії. Сама думка-згадка про це створить приготування.
Для тренувань годиться будь-який рух.
Напишіть літеру «А». Зробіть тепер те ж саме, але спо-
чатку уявіть собі, як ви її напишете. Уявіть дотик ручки до
паперу, контури літери, натиск, швидкість руху.
Коли ви напишете цю літеру вдруге, прислухайтеся до
себе. Проаналізуйте, що змінилося.
Спостережливі відразу помітять: хочеться повторити
Рух!
Ми можемо назвати це пробудженням первісного ана-
літизму. А ще — найпершим, нехай маленьким, кроком до
ущільнення часу. До того життя, коли навчаєшся встигати
за одиницю ніби такого ж самого, вивіреного за годинни-
ком, часу в десятки, якщо не в сотні, разів більше.
Найстаранніші заведуть особливий записник, куди заноситимуть
свої спостереження над собою, зрушення, появу нових відчуттів.
Коли ж «зовсім не буде часу», вони використовуватимуть таке
просте правило: запишуть просто одне слово, додавши до нього,
може, знак оклику чи питання, чи, може, власне винайдений якийсь символ.
Така коротенька позначка з датою згодом (і дуже швидко!)
прислужиться допитливому дослідникові власних здібностей.
Перечитуючи їх через деякий час, він Саме завдяки їм зможе
побачити, як змінювався рух його думок, які з них були акцентованими,
з якими станами й настроями були пов'язані тощо.
Такий особистий «довідник» стосуватиметься макро-
р у х у індивіда, його свідомості й підсвідомості.
Ту мить, коли людина відчула себе самоусвідомлюючою,
можна вважати початком першої фази макроруху. І якщо
до цих пір внутрішній розвиток був надто їй непідвладний
(згадаймо броунівський рух!), стихійний та безглуздий, то
віднині він стає контрольованим упорядкуванням.
Звичайно, це трапляється не відразу. Звичайно, треба
мати терпіння. І тут у нагоді буде так званий закон екс-
поненціальності.
...На ставок сідають дикі птахи. Випадково вони занесли
сюди насіння водоростей, яких тут раніше не було. Водорості
починають розмножуватись. Та ось яку особливість ми помічаємо
при цьому: за перших дев'яносто п'ять днів (95!) вони роблять це
настільки повільно, що помітити їх може лише спостерігач-фахівець,
за наступні три-чотири заповнюють десь на третину чи наполовину,
а за останній (100-й) день закінчується стопроцентне заростання
водоймища посіяними в нього «бур'янами».
Експоненціальна функція годиться для описування ра-
діоактивного розпаду, беззавадного збільшення популяцій
тощо.
Додамо до цього ж списку здобувані знання, відчувши
їх живими, підпорядкованими законам органічного світу.
Нетерплячий зневіра кидає справу—може, за добу до
повного успіху. Бо не знає властивостей, що їх має будь-
який розвиток. Організм наче до останнього чинить опір і
«здається» лише тоді, коли накопичилася певна кількість
знань. Назвемо її оптимальною кількістю.
Не так вже й погано було б акуратно написати друкованими літе-
рами на папірці усього два слова: «закон експоненціальності!» й повіси-
ти той папірець десь над письмовим столом або покласти його під скло.
На добру згадку.
Початок руху, така тривіальна річ, далеко не завжди
користується належною увагою нетривіально мислячих лю-
дей. Взагалі з неусвідомленням найрізноманітніших почат-
ків стикаємося ми майже завжди, коли в людській діяль-
ності виникають щонайменше психологічні бар'єри. Рух ви-
мирає, стає «копалиною» й причиною гірких турбот.
Останнє, здається, особливо стосується мислення взага-
лі й макроруху нашого буття, але ми не повинні забувати,
що накопичення «мікроскопічних» нез'ясувань, майже не-
помітних залишків недоопрацьованих започаткувань еле-
ментарних (у тому числі й фізичних) рухів призводить до
великого перенапруження, етіологією якого здебільшого
займаються психіатри.
Сума маленьких напружень, що їх можна назвати зай-
вими, дуже часто стає досить великою безпідставною три-
вогою. Насправді: хіба можна згадати всі ініціальні подро-
биці мільйонів своїх «затислостей»? І людина, якій не по-
заздриш, зітхає: «Комплекс...»
Комплекс може початися з такої дрібнички, як не до
кінця усвідомлений рух. Найзвичайнісінький, зовнішній.
Та особливо—той, який виконується мовним апаратом лю-
дини.
Існує певний зв'язок між порожнечею в змісті мовлено-
го й фрустрацією психіки.
Джерело цієї біди — у вимові. Точніше, в погано усві-
домленому вимовленні. Адже поняття розкривають свою
сутність у звучанні, «автором» якого є певний рух.
Зацікавлений цією думкою зверне увагу на зворотний зв'язок
«робота мовного укладу — мислення», й зненацька видобуде —
ніби на порожньому місці — нові можливості розвитку.
Друга фаза руху називається в автодидактиці резуль-
туючою. Вона є головною, якщо глянути з боку тверезо
мислячого спостерігача, бо ж саме в ній для нього містить-
ся енергія досягнення, успіхів, посування вперед тощо. Од-
нак у педагогічному смислі так вважати зовсім невірно.
Акцентоване сприйняття результуючої фази руху під час
його виконання переміщує промінь нашої уваги (є такий
самоосвітній .вираз) у хибному напрямі, адже започатку-
вання, лоно майбутнього руху — це й є саме те, що в цей
час потребує освітлення.
Це також узгоджується й з такими явищами, як закон
периферизації уваги, виконання якого потрібне для досяг-
нення свободи руху, а також закон темперації, згідно з
яким попереднє перебуває завжди під керуючим впливом
наступного.
Сформулюємо, однак, два ці закони окремо.
І. Закон периферизації уваги:
увага стає підлеглою для того, хто її прагне використа-
ти швидше і найповніше, коли головне переміщується на пе-
риферію уваги.
Вона, таким чином, повинна нібито руйнуватися. Проте
практика доводить інше.
Спробуйте зосереджуватися так:
коли ви маєте намір виконати дуже важливу, але трохи буцімто
недоречну в цей час роботу, приготуйте все необхідне для її
виконання (це називається: створити матеріальну базу) і перед
тим, як зробити хоча б щось на «магістральному напрямі»,
зверніть на манівець! Навмисне відволікайтесь перед початком
важливої роботи. Тієї ж миті з'явиться потреба (яку ми називаємо
актуалізованою) повернутися до головного. Але торжествувати
ніколи не треба. Повертаючись до магістралі й відчуваючи якусь
неочікувану свіжість сприйняття, слід зробити крок-два і повторити
процедуру. Так викрешується справжня термінова увага. Так досягаєть-
ся певна розкутість у русі: добрий баскетболіст безпосередньо перед тим,
як кинути м'яч у сітку, на мить відволікається, щоб виконати дію вільно й
щонайточніше.
II. Закон темперації:
наступний рух (а також наступна фаза руху) викону-
ється в уяві раніше, ніж попередній, таким чином викли-
каючи зміни в ньому (чи в попередній фазі).
Темперація подеколи значно змінює приготувальну фазу
руху, або весь попередній рух. Особливо легко це помітити
в нашому мовленні.
Забігаючи наперед, скажемо, що саме через мовлення пролягає
шлях до гармонійного мислення й культури гештальтрухів (ні-
мецьке «гештальт» означає образ).
Постійне усвідомлення закону темперації дуже швидко приводить
до очищення всього рухового процесу від зайвого, від непотрібних
напружень. Людина одержує насолоду. Зрушення надихає її.
Стосовно останньої фази руху, яка називається релак-
сацією (тобто розслабленням), треба насамперед заува-
жити, що саме вона найбільше страждає при виконанні
руху. Може зменшуватися до повного зникнення, коли дріб-
ні рухи з'єднуються в єдиний пасаж, проте внутрішня аго-
гіка завжди ледь помітним натяком робить явленим імплі-
цитне, заховане. Безумовно, коли рух вільний й усвідом-
лений. І добре темперований.
Кінець релаксації, виконуваної в повільному темпі, час-
то зливається з підготовчою, препаративною фазою.
Саме цієї миті ми припускаємося багатьох помилок. Ре-
лаксація перетворюється на перешкоду. Рух зупиняється.
Трапляється це через те, що людина не виконує правил
постановки руху.
Ефективне напруження результуючої фази повинно три-
вати до повного усвідомлення наступної' препаративної
фази.
Поодинокий випадок постановки руху — постановка мов-
лення.
Тут вищевикладене правило виконується так:
ліквідуються всі паузи між словами, для чого вживається
пролонгована (подовжена) вимова останнього або передостаннього
і т. д. звуку в разі неможливості його пролонгації. Наприклад: речення
«До нас гість прийшов» вимовлялося б за цим правилом як
«дооонасссгіссстьприйшов».Коли ж не вистачає дихання,
то його беруть будь-де, крім місць між словами в реченні.
Після цього повторюють слово, яке перервалося, спочатку
й у такий спосіб досягають оперативності в роботі мовного
апарату. Мова стає чистою. Рухи стають стрімкими й згодом
перетворюються на пасажі, що приносять людині насолоду.
Опрацювання культури рухів повинно бути в центрі ува-
ги того, хто вчиться, навіть тоді, коли він має вже велику
практику. Адже зосередження уваги на ній дає незамінний
ефект периферизації, сприяє вдосконаленню будь-якого
творчого процесу.
 
Calendar 1999 | Training Programs | Projects | Poetry | Philosophy | Contact | Music
Copyright (R) 1991 V.A.Kourinsky.
Copyright (R) 1998 PostPsychologyLab, PostPsychology&Autodidactics Club, Kiev, Ukraine.

FastCounter by LinkExchange