|
|
|
В особі Григорія Сковороди
вітчизняна демократична культура
має оригінального мислителя
і письменника, пристрасна думка якого
не бажала й не могла миритися
з несправедливою, ворожою трудовій
людині соціальною дійсністю.
Він виступив як виразник Ідей гума-
нізму та селянського просвітительства,
різко засудив хижацькі інте-
реси панівних класів, їх
злочинність та аморальність, жорстокість
і зажерливість, паразитизм
і пихатість. Протягом усього життя Ско
ворода послідовно
уникав всього того, що могло уярмити його дух
і волю до свободи, і з повним
правом заповів написати на могилі слова:
"Світ ловив мене, та не
впіймав".
Григорій Савич Сковорода народився 3
грудня 1722 р. в с. Чор-
нухах Лубенського полку
на Полтавщині, в сім'ї малоземельного ко-
зака. В 1734-1753
рр. з перервами навчався в Києво-Могилянській
академії. Протягом кількох
років (1741-1744) обдарований юнак
був
співаком придворної капели
в Петербурзі. Залишивши капелу. Ско
ворода знов повернувся до
навчання в академії, а в 1745 р. з
місією
генерала Вишневського виїхав
до Угорщини в м. Токай, де перебував
до 1750
р. У 1751 р. деякий час викладав поетику
в Переяславській
семінарії.
У своєму курсі лекцій він пропагував думки, які суперечили офіційно-догматичному
погляду на поезію. Сковорода рішуче відкинув вимогу
наставників семінарії дотримуватися існуючої традиції, заявивши
єпископу Н. Срібницькому: "Одна справа пастуша сопілка,інша -
пастирський жезл". Після цього йому довелося залишити семінарію,
і він востаннє повернувся до академії.
Як здібного вихованця митрополит ТимофійЩербацький
у 1753 р. рекомендував йогодомашнім учителем
сина багатого поміщика С. Томари. Не
бажаючитерпіти образи в родині Томари, через
рік Сковорода залишив це місце
і здійснив подорож до Москви. Майже рік вій
провів у Троїце- Сергієвій лаврі, поповнюючи
свої знання в її бібліотеці. Після повер-
нення на Україну Сковорода
знову посідає місце домашнього вчителя.
На цейразумаєткуС.Томарив
селі Ковраяхвінперебувавдо1758р.
Тут почалася його літературна
творчість. У Ковраях він написав
перші вірші, згодом включені
до збірника "Сад божественних песней".
Подальше життя письменника
пов'язане з Слобожанщиною. Протягомкількох
років Сковорода обіймав посаду викладача в Харківськомуколегіумі,
де в 1759/60 навчальному році викладав
поетику, а потім -
курс синтаксими та грецької мови.
У колегіумі Сковорода познайомився
з учнем М. Ковалинським,
з яким підтримував дружні
зв'язки протягом усього життя. Це спіл-
кування мало творчим наслідком
багату латинську епістолярну спад-
щину Сковороди. Ковалинському
українська культура завдячує тим,
що він склав біографію свого
вчителя.
Через вільнодумство і розбіжність
у переконаннях з наставни-
ками колегіуму та через
наклепи Сковорода був змушений залишити
улюблену педагогічну роботу.
В 1768 р. його запросили викладати
курс етики у Додаткових
класах при Харківському колегіумі. Але
оскільки просвітительська
концепція моралі суперечила офіційно-
церковним догмам, його звільнили
з посади.
У 60-х роках, працюючи викладачем у Харківському колегіумі,
Сковорода написав багато
віршів старокнижною українською та ла-
тинською мовами. Тоді ж
були створені віршові та прозові байки.
Останні понад 25
років життя Сковорода провів у мандрах по
Слобожанській Україні, що
давало письменнику-мислителю багатий
матеріал для творчості.
Саме в цей період були створені його основні
філософські твори
- трактати, діалоги та притчі. З написаних
у різ-
ний час віршів він уклав
збірник "Сад божественних п*есней".
Створені частково в 60-ті, частково
у 70-ті роки байки у 1774
р. були об'єднані в збірник "БасниХарьковскія".
Помер Сковорода 9
листопада 1794 р. в с. Іванівці
на Харківщині
(нині с. СковородинівкаЗолочівського
району).
Сковорода зробив істотний внесок у скарбницю вітчизняної
куль-
тури. Він писав пісні і музику до них, вправно грав на
кількох музич-
них інструментах, малював, а головне -
створив численні літературні
,і
філософські твори. Його спадщина належить до визначних надбань
вітчизняної прогресивної
культури XVIII ст., а його ім'я посідав
помітне місце в ряду видатних
діячів минулого, які збагатили філо-
софську думку та художню
літературу України. У свідомість сучас-
ників та нащадків він увійшов
насамперед як народний вільнодумний
мислитель, мандрівний учитель
життя, в якому висока освіченість
поєднувалася
з мудрістю трудящої людини. Мужність
Сковороди,
зневага до багатих, протест
проти несправедливості і зла, засудження
наживи, духовна незалежність
створили йому в народі добру славу.
Вже в XVIII ст. його пісні та "псальми"
увійшли до репертуару кобза-
рів і лірників. Сковорода
був бажаним гостем у простих людей, де він
завжди знаходив притулок,
харч та доброзичливе ставлення.
В його вченні, характері
його протесту проти існуючого ладу
відбилися переживання і
настрої трудового народу, моральна чистота
його прагнень, неприйняття
суспільних порядків, що несли ницість
духу, занепад духовних цінностей.
Тому і в наш час не може не за-
хоплювати велична постать
Сковороди, його життєве кредо, послі-
довність в обстоюванні своїх
переконань, безкомпромісність. Все
життя письменника-філософа
було наочним втіленням його філософ-
ського вчення.
Діяльність Сковороди припадає на другу половину
XVIII ст.
Його внесок у суспільну
і філософську думку та літературу можна
зрозуміти лише
у зв'язку з соціально-економічними процесами
тієї
доби. Саме в цей час остаточно
утверджуються кріпосницькі відносини
в Росії та на Україні. Катерина
II ліквідує
Запорізьку Січ і офіційно
узаконює
на Лівобережжі та Слобожанській Україні кріпосне право.
Втрачає
свободу трудове козацтво, яке заходами царизму потрапляє
у кріпацьку неволю. Щоб
зміцнити владу поміщиків, царизм урівняв
у правах українську козацьку
старшину з російськими поміщиками.
кріпосниками.
У цей час посилилася визвольна боротьба закріпаченого
селян
ства.
На Правобережній Україні в 60-х роках досяг апогею гайдамаць-
кий рух, спрямований проти феодально-кріпосницького
та національ-
но - релігійного гноблення
з боку польської шляхти. Він викликав
прояви протесту і на Лівобережній
та Слобожанській Україні, де
придушувався так само жорстоко,
як і на Правобережжі. В 70-ті
роки (1773-1775)
в Росії спалахнуло антифеодальне селянське
по-
встання на чолі з Є. Пугачовим.
Воно викликало великий резонанс
на Україні, де ще зберігалися
вільнолюбні ідеали козацтва, яке саме
в той час потрапило у кріпацтво.
На Україні доля простих селян і ко-
заків
була вирішена. Вони потрапили в кріпацьку
залежність від
чужих та своїх панів. Колишня
козацька верхівка тепер дбала про
зміцнення
свого соціального статусу в самодержавній ієрархії
ца-
ризму.
Нащадки тих, хто брав участь
у визвольній війні на чолі з Богда-
ном Хмельницьким, переродились
у "новоспечених" дворян і дбали
головним чином про урівняння
в правах з російським іменитим дво-
рянством. За окремими винятками,
це були люди, в яких духовні
потреби витіснені модою
- модою збагачення, колекціонування кош-
товностей, творів мистецтва
тощо з метою політичного самоутверджен-
ня. З цією
метою вони прагнули закріпити відповідний спосіб життя,
займаючись
перебудовою маєтків на зразок багатих катерининських
вельмож. Не випадково згодом
1. Франко,
маючи на увазі вищі про-
шарки українського суспільства, називав XVIII
століття віком за-
непаду й духовної кризи.
Сковорода переконується, що "златожаждні",
сластолюбні та лицемірні
церковні пастирі стали п'явками людськи-
ми, ненажерливими рабами
плоті, перевершуючи мирян у розпусті
га користолюбстві.
І Сковорода виступив з протестом проти світу,
в якому панують жорстокі
порядки, соціальна нерівність, ганебні
пристрасті.
Він таврував можновладців, пройнятих жадобою наживи
та
владолюбністю. Світ зла у нього досить конкретизований, його
носіями він вважає
поміщиків, глитаїв, здирників, панство, духів-
ництво.
У творчості Г. Сковороди відбився соціальний
протест трудящого
селянства проти дедалі
зростаючого поневолення, гнівний мораль-
ний осуд трудящими глитайства,
здирства, панства, кріпосницьких від-
носин. Разом з тим на світогляді
Сковороди позначилися суперечності
селянських рухів у період
зміцнення феодальних відносин і остаточ-
ного закріпачення малоземельних
селян та простих козаків.
Визвольна боротьба трудящих наклала відбиток на життєве
і творче кредо Сковороди.
Відомо, що він уникав усього того, що
могло б уярмити його волю,
протягом всього життя оберігав особисту
свободу, не спокусився багатством
і славою, які можна здобути лише
пригноблюючи інших.
Знайомство з паразитичним розбещеним жит-
тям царського двору та придворної
камарильї викликало в юна-
ка відразу, спричинилося
до того, що він залишив
придворну ка-
пелу. Сковорода не побажав
терпіти образи і в родині
поміщика
С. Томари.
Незалежний спосіб життя і переконання Сковороди були причи-
ною ворожнечі і переслідувань
з боку церковних мракобісів, таких
як НикодимСрібницький,
ПорфирійКрайський, СамуїлМиславськийта
ін.
Сковорода
відмовився прийняти чернецтво, хоча йому обіцяли
в часом високий церковний сан, і особисту невлаштованість,
добро-
вільне обмеження потреб в ім'я
життя вільного не побажав помі-
няти на вигоди злочинного
світу, який намагався впіймати його
в свої тенета.
Письменник-мислитель не міг не бачити, що боротьба селянства
за
свободу (гайдамаччина, пугачовське
повстання та ін.), прагнення
людей праці до справедливого
перерозподілу соціальних благ у ті
часи оберталися ще більшим
посиленням експлуатації та гноблення
трудящих. Усвідомлення цього,
а також спостереження над зростан-
ням несправедливості та злочинств,
занепадом духовних цінностей,
обожненням тлінного багатства
спонукали Сковороду виробити вчення, в якому вістря критики суспільних
відносин та боротьби за їх докорінну
перебудову переноситься у сферу моралі. Він приходить до ви-
сновку, що своє щастя людина
повинна знайти в "сродній" праці.
Тим часом у світі панують
відносини, які грунтуються на несправед-
ливому розподілі праці.
В цьому філософ бачить головне джерело
нещасть і
страждань людей, їх постійного невдоволення долею. Він
виступає
проти породженого таким станом речей поневолення людний,наруги
над її гідністю.
Утопізм уявлень і сподівань Сковороди полягав у тому, що в кла-
сово
- антагоністичному суспільстві обрання "сродної"
праці обмежу
еться
соціальним, класовим становищем усіх і кожного,
що поділ
праці
зовні нав'язується індивідам як стихійна
сила. За цих умов
домінуючою
була саме "несродна", відчужена праця.
Щоб ліквідувати
цю
відчуженість,
потрібне не самопізнання, а революційна перебу-
дова Суспільних відносин і
відповідний рівень розвитку продуктивнихсил
суспільства.
Його ідею "втечі" від світу аж ніяк
не слід розглядати як пропо-
відь бездіяльності,
як втечу від боротьби зі злом. Однак було
б неправильно розуміти заклик Сковороди до боротьби зі світом
і як ознаку революційності
його поглядів. Історична обмеженість його світогляду виявляється
у нерозумінні суспільної природи людини.
Він вважав що
сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться
в самій людині, дані
їй від природи, їх треба відкрити, пізнати й привести в дію. Щобподолати
зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний
людини. На цій основі і побудоване
його просвітительське, утопічне
вчення, його суспільний
ідеал.
Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму
і просвітитель-
ства, віру
у всемогутність людського розуму, в неминучість
торжества правди
й справедливості. Важливу роль у цьому відіграло
його на-
вчання у Києво
- Могилянській академії, де значного впливу набули
просвітительські
традиції. Сковорода вважав, що ідеал суспільства,
де кожен реалізує свої природні
обдаровання у "сродній" праці
і ді
стає
насолоду від цього, можна втілити в життя за допомогою освіти,
самопізнання. Звідси проголошення
самопізнання універсальним за-
собом моральної перебудови
світу. Щастя ж доступне всім і кожному,
бо нікого природа не обділила.
Варто лише відвернути увагу від
згубних "плотських" жадань
та інтересів і пізнати в собі "справжню
людину", щоб знайти своє
покликання і щастя в "сродній" праці,
яка
вробить "нужноенетрудным,
а трудное - ненужным".
У Сковороди визріває переконання,
що справедливе суспільство
виникне на грунті освіти, пізнання людьми себе. Матеріальні
відно-
сини та стосунки між людьми регулюються додержанням моральних
принципів. Основою моральності і справедливості він вважає
спорід-
нену працю, яка е корисною для всього суспільства, оскільки
вже сам
процес виконання її приносить насолоду. Сковорода не
побажав пе-
рейти на бік панівних класів, а залишився з народом,
ставши ви-
разником його прагнення до щастя. Він належить до тих
мисли-
телів, вчення яких перебуває
у повній гармонії з їхнім життям. Однак
цієї гармонії не слід перебільшувати,
бо його гаряче прагнення знай-
ти "гармонійну рівновагу"
духу в умовах панування зла і несправед-
ливості лишилося недосяжною
мрією.
Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох сві-
тів: макрокосма("обительний
мир", всесвіт), мікрокосма (людина)
і світу символів (Біблія,
міфологія тощо). Всі світи складаються
з двох натур: внутрішньої (духовної) і зовнішньої (матеріальної).
Визнаючи мінливість зовнішньої природи, мислитель стверджує
ідею
вічності внутрішньої
матерії, яку пантеїстичне ототожнює
з богом як
началом і причиною ("самодвіжущейся
пружиною"), що визначає
закономірність
розвитку всього сущого. Ці ідеї Сковорода розвивав
дусі неоплатоністичної діалектики. Оригінальним
моментом у Сковороди була ідея двонатурності
символічного світу, на алегоричномувитлумаченні
якого стверджується ідеал справді людського способу життя,
відповідного природному покликанню.
Основу літературної спадщини Сковороди становлять
два збір-
ники, віршовий ("Сад божественних п*есней")
і прозовий ("Басни
Харьковскія"). В 60-ті
роки він створив ряд інших віршів та пісень,
здебільшого пов'язаних з
викладанням поетики у Харківському коле-
гіумі. До цього часу належать
також латинські листи до М. Ковалин-
ського.
Як поет Сковорода формувався під впливом традицій книжної
української поезії
XVI-XVIII ст. Він
засвідчує свою обізнаність
та симпатію до творчості
своїх найближчих попередників, таких як
ФеофанПрокопович,ВарлаамЛащевський
та Георгій Кониський,цінує і популяризує
твори анонімної книжної поезії, що користуваися помітною популярністю в
широких колах письменних верств.
Однак чи не найістотнішим слід
визнати зв'язок його творчості з фоль-
клором. Можна цілком певно твердити, що найвищими ідейно
-худож-
німи достоїнствами характеризуються саме ті поезії, в
яких відчут-
ний цей зв'язок.
Велике значення
для Сковороди як поета мало знайомство з ла-
тинською класичною поезією та новолатинською
гуманістичною літе-
ратурою XVI-XVII ст. З римських
поетів він віддавав тану таким
славетним митцям, як Горацій,Вергілій
та Овідій. Частину його
поетичної спадщини і становлять майстерні як на той час
пере-
клади творів цих поетів. З новолатинських
поетів Сковорода пе-
рекладав твори француза
М. Муре та фламандця СидроніяГошія
(Гозія).
На формування Сковороди
як поета зробили значний вплив тео-
ретичні настанови риторик
та поетик, які він мав можливість засво-
їти в Києво-Могилянській
академії настільки, що сам викладав пое-
тику спочатку в Переяславській
семінарії, а потім у Харківському
колегіумі. Очевидно, значна
частина поетичної спадщини Сковороди
і була пов'язана
з педагогічною роботою. Як відомо, в обов'язок учи-
теля входив не лише теоретичний
виклад віршування, а й керівництво
практичними вправами з поезії.
Згодом цим вправам Сковорода почав надавати більшого і само-
стійного значення, особливо
тим, у яких прагнув виразити своє став-
лення до навколишнього життя.
Саме це й спонукало його зверну-
тися до поетичної форми
і в 70-80-ті
роки, коли раніше написані
твори були об'єднані в
збірник "Сад божественннх п*есней".
Тематика та образи його пісень, кантів і псалмів пов'язані
з
традиціями давнього українського письменства, але водночас
у них
відчутно звучать і нові, не знані раніше поетичні тенденції
та мо-
тиви.
Сковорода віддав данину панегіричному жанру.
Києво-Могилянська академія славилася як школа, де вміли складати панегірикина
честь сильних світу цього.Здебільшого ці вірші не мали ніякої художньої
цінності, і писали їх спудеї з суто
практичною метою
звернути на себе увагу тих,
хто міг допомогти зробити кар'єру. Не-
стриманість і нескромність
українських шкільних панегіристів від-
значає багато дослідників
літератури XVII-XVIII ст.
Нічого подібного ми не знайдемо в панегіричних віршах Сково-
роди. Недарма поет серед
інших вад свого часу в ранній редакції
пісні "Всякому городу нрав
і права" відзначає і брехливість тогочас-
них панегіристів: "Тотпанегірікспл*етаетсолжей".
Він ніколи і нікого не улещував і не прагнув за допомогою віршів здобути
якісь лага: його натхненні вірші відзначаються щирою
схвильованістю.
В одній з ранніх пісень Сковорода прославляє єпископа
1. Козловича,
по-своєму розуміючи вимоги курсів поетик щодо цього жанру.
При
цьому він виявляє почуття
міри і такту, спонукаючи покровителя
сприяти моральному вихованню суспільства. Ще більшою
щирістю,
теплотою та оригінальністю характеризується "отходная п*еснь"
Г. Якубовичу. На загальному тлі панегіричної
поезії, сповненої безмірнихвихвалювань покровителів,
ця пісня могла здатися надто скромною.
І в супровідному листі Сковорода визнає за потрібне пояснити
адре-
сату: "Правда, наша пісня майже зовсім селянська і проста,
написана
простонародною мовою, але я сміливо заявляю, що при своїй
просто-
народності і простоті вона щира, чиста і безпосередня".
Він висловлює
презирство до лестощів, якими підсолоджували свої твори
тогочасні
невгамовні панегіристи. У пісні, присвяченій Й. Миткевичу,
поет
прославляє покровительство
наукам, "благость", "кротость",
доброту,порівнюючи єпископа з добрим садівником. На словесно-образні
та формально-стильові особливості вірша вплинули прийоми і
засоби, рекомендовані поетиками
XVII-XVIII ст.
Великий інтерес становить
та частина віршів Сковороди, яка від-
биває
душевний стан поета в пору, коли формуються основи його
світогляду. Пісні, що належать
до 1757-1758 рр., відбивають два
види настроїв. Передусім
тут відображено мотиви душевного занепо-
коєння поета перед відповідальними
кроками у житті,с^ан нудьги
та печалі, що гризе, немов іржа сталь, мов міль одяг,
і супроводжує
його повсюдно. Поет вкладає
у вірші силу свого зворушеного почуття
і справжнього поетичного натхнення,
їхній пафос- глибока духовна
драма людини,
яка у розквіті фізичних і духовних сил не може знайти
гідного місця на життєвому
шляху.
Інші, оптимістичні настрої у поезіях цього часу пов'язані саме
в перемогами над "бісом
нудьги". В першій пісні збірника "Сад
божественних п*есней"
відбивається настрій поета, який дедалі більше
стверджується в необхідності йти тим шляхом,
до котрого він відчував внутрішнє
покликання. Сковорода підносить чисте сумління
як одне
з найбільших джерел душевної
насолоди, проголошує, що чисте сум-
ління
уособлює справжнє
життя, а відсутність його - смерть.
Цим
самим настроєм
пройнятий і другий вірш "Оставь.одухмой.вскор*е
вс*е землянин м*еста".
І тут лейтмотивом є осуд суспільного зла,
поривання до вищої правди, високостей
чистого серця та духовних
радощів. Поет закликає:
Кинь весь мір сей прескверный. Он-товточьєсть
темний ад.
Пусть летитнев*ежврагчерний;
ты в горний возвысись
град.
Однією з найбільш
важливих тем поезії Сковороди є тема віль-
ності,
яка звучить передусім у пісні "De
libertate", присвяченій Бог-
данові Хмельницькому. Поет
звеличує його як отца вольності
і за-
кінчує твір словами:
О, когда
б же мн*е в дурн*е
не пошитись,
Дабыволности
не могл как лишитись.
Будь славен вов*ек, о муже избранне,
Волностьі отче, герою Богдане!
Цей вірш становить значний інтерес. У ньому письменник ви-
словлює
своє ставлення до однієї з найвизначніших
подій в історії
України -
визвольної боротьби проти польської шляхти
та возз'єд-
нання українського і російського
народів. Інший мотив - це ймовір-
ність втрати поетом особистої
свободи: "дабы волности не могл
как
лишитись",
тобто щоб не стати кріпаком поміщика С. Томари.
Мотиви вільності
звучать і в інших піснях. Зокрема в написаній
1760 р. пісні наголошується
па духовній свободі, яка є найбільшою
цінністю життя. Критика
соціального зла, як і в усіх просвітителів,
поєднується
в його віршах з "антиурбаністичними" мотивами, які
дуже чітко звучать, зокрема,
у 12-й пісні:
Не пойду
в город богатый. Я буду на полях жить,
Буду в*ек мой
коротати, гд*е тихо времяб*ежит.
У цій майстерно побудованій
пісні поет чітко висловлюється про
той огидний "світ", якого він не приймає
і якому в рефрені протистав-
ляє природу з її мирною
тишею полів, лісів, садів. Отже, слова: "Не
пойду в город богатый" -
не поетична фігура, а переконання Сково-
роди. Є у нього й ряд інших
висловлювань проти міського життя.
Про
все зле, що вносить у життя людини місто,
поет говорить з не-
приязню.
З містом Сковорода пов'язує "печаль духа"-духовне зане-
п)коення, навгасиму
жагу "*ездить за мор*е", бажання "красних одежд"
тощо.
Життю міста з його гарячковою невсипучістю, виром пристрастей
І бажань
він протиставляє поезію тихих полів, зелених дібров, настрій
безтурботного
мандрівника, який
дбає не про матеріальні блага, а про
дух, і який задоволений
тим, чим володів. Саме таким "буколічним"
настроєм породжені рядки:
Пропадайте, думы трудны,
Городапремноголюдны!
А я с хл*еба
куском
Умру на м*ест*е таком.
У 13-й пісні, в якій Сковорода малює картини
рідної природи,
теж виразно звучать народнопісенні
мотиви. Поета приваблюють ха-
рактерні для народної лірики
образи зелених полів, чистих поточків,
кучерявих лісів, жайворонка
та соловейка і т. п.
Вершиною поетичної творчості
Сковороди е знаменита ІО-та пісня
"Всякому городу нрав
і права", яка виразно виділяється серед інших
його пісень.
Ніде у нього не знайдемо точніших і конкретніших образів
та картин живої дійсності,
гострішої постановки животрепетних пи-
тань тогочасного життя.
Сатиричний пафос її спрямований не просто
проти,
людських вад взагалі, а проти суспільних порядків другої по-
ловини XVIII
ст. Ця пісня починається словами, за якими
яскраво
відчутне старовинне прислів'я;
"Що не город, то норов, що не голова,
то розум". Далі поет розгортає
яскраві картини тогочасного життя,
типові образи шахраїв і
злодіїв, панів і підпанків. Тут і Петро, який
заради
чинів витирає панські кутки, і Федька-купець,
який "при
аршині все лжет",
і лихвар, що мріє про свої проценти, і пани,
котрі,
наслідуючи моду, перебудовують
свої палаци за іноземними зразками,
заводять англійську худобу,
скуповують землю тощо. Не оминув 'поет
ікрючкотворця-юриста,
який, витлумачуючи права на свій лад, зба-
гачується на хабарях.
Поет висміює також панський побут з полюван-
ням із псами, з п'яними оргіями в маєтках
та шинках, з "амурними"
справами та ін.
Вірш дає яскраву картину
звичаїв другої половини XVIII ст.,
в деталях якої легко впізнати
його сучасників із різних верств суспіль-
ства. Щоправда, ця критика
суспільних вад обмежена, оскільки вона
спирається тільки на розум
та "чисту совість". Проте осуд експлуата-
торського суспільства, що
так сильно звучить у пісні, відповідав
настроям
і почуванням народних мас. В актуальності змісту твору
й слід шукати одну з головних
причин його популярності серед народу.
Близька широким колам читачів
своїм змістом і формою, ця пісня,
яка е синтезом книжних та
народних поетичних засобів, викликала
багато наслідувань як фольклорного,
так і книжного характеру.
Сковорода в ряді пісень ще виразніше визначає
своє негативне
ставлення до "світу" як
до ненависного осередку зла. В 12-й пісні
поет заявляє,
що не бажає "за барабаном йти пл*енятьгородов"
або
"штатским саном пугать м*елочних чинов".
Зміст пісні дає відповідь
не тільки на те, чому Сковорода відмовився від духовної
та світської
кар'єри, а й на те, чому
він виступив як послідовник етико -
гуманіс-
тичних принципів вітчизняного
просвітництва. Ця риса характеризує
своєрідністьетико
- гуманістичної концепції, яка всебічно розвивалась
письменником -філософом у більшості
літературних та філософських
творів.
У листах та
віршах 60-х років є ряд висловлювань, у яких відби-
ваються естетичні погляди та морально-етичні ідеали Сковороди,
що
визначили усю його наступну діяльність. Письменник дедалі
чіткіше
викривав злочинність експлуататорського суспільства,
протиставляє
йому волю людини до
збереження духовної незалежності. Він гостро
засуджує прагнення панства
до розкошів, пишнот і почестей. Оспіву-
вання вільного життя у згоді
з природою становить основний стру-
мінь поетичних медитацій,
які поєднують його пісні
з майбутніми
філософськими творами. Він
не раз наголошує на тому, що втрата доб-
рої волі, захоплення золотом
і багатством не приносять щастя,
а навпаки, стають причиною
найбільшого нещастя.
Ліричною схвильованістю
пройнято поезії, в яких поет оспівує
так звані "вічні теми":
життя і смерть, щастя і долю. Ці теми, як
ві-
домо, постійно проходять
через народні пісні та думи. Ідея розумного
життя і моральної чистоти
визначає мотиви дуже багатьох творів.
"Чиста совість" -
основа й критерій справді людського життя. Люд-
ське життя,
подібно до пісні, цінне не тривалістю, а чесністю. Адже
"лучте
час честно жить, неж
скверно ц*елый день". Щастя у Сковороди
не пов'язане з прагненнями
і пристрастями, які хвилювали панів, по-
пів та інших визискувачів.
Капітали, грунти, маєтності, слава
- все
це не мало привабливості
в його очах. І поет в одному з віршів загост-
рює
свій виклик не лише в лірично-особистому,
а й у соціальному
плані.
Вас бог одарил
грунтами, новдругможет
то пропасть,
А мой жребій
с голяками, но бог мудрости далчасть.
Сковорода на всі лади повторює
це гасло, якому сам слідує в сво-
єму житті, закликає нікому
ні в чому не заздрити, задовольнятись
з "малой части". Певна
частина віршів та пісень насичена чималою
дозою дидактики та моралізаторства, що в якійсь мірі
знижує їхню
ідейно-художню цінність.
Проміжне місце
між поезією і прозою Сковороди посідають
кілька
фабул - віршових сюжетних
оповідань-байок. Дві з них написані
иа
античні сюжети. В основі байки про Фалеса
і бабу лежить езопів-
ський сюжет про мудреця,
який, задивившись на зорі, не помітив ями,
впав у неї і лишився без
вуха. Друга байка в переробкою міфа
про
Тантала,
котрий, будучи запрошеним на бенкет богів, побажав зоста-
тися на Олімпі назавжди,
за що був покараний Зевсом: йому дозво-
лили там залишитися,
але над ним завжди висів камінь, готовий роз-
трощити його голову. Твір
написаний у травестійно -пародійному
плані. Зокрема
письменник акцентує увагу на деяких побутових де-
талях, які травестійно
трактують образи богів Олімпу, володарів
людських доль.
Ще одна фабула - розповідь про старця-пустельника Філарста
і юнака Філідона.
Вона перегукується з популярною в XVII-
XVIII ст. російською "Повестью
о Горе-злочастии". В ній переказу-
ється традиційна історія
"блудного сина", який одержав відповідь на
запитання, "кій
путь жизни свят й
твердій", але знехтував мудрими
порадами пустельника Філарета
і довго поневірявся по світу.
Тенденцію до заглиблення
в філософську проблематику відби-
вають латинські вірші Сковороди
у листах до М. Ковалинського,
зокрема "Про святу вечерю,
або про вічність", "Про примарну роз-
раду" та ін.
Сковороді належить кілька віршових перекладів та переспівів.
У перекладах письменник
дотримується оригіналу, стежить за тим,
щоб "передати дух автора".
Такими е переклади вірша А. Муре "До
Петра Герардія",
оди Горація "Про спокій душі" ("Dеаnime tranquil-
litate"). Сковорода зробив
також вільний переспів цієї оди (24-та
пісня "Саду").
В цьому випадку мотиви та форма твору Горація вико-
ристовуються перекладачем
для виразу власних
думок і почуттів,
його ставлення до дійсності.
Переспівуючи основні мотиви чужих тво-
рів, Сковорода надає їм
іншої поетичної форми, вносить такі зміни
у зміст і образну систему,
які роблять твір оригінальним. Свої поезії
Сковорода часто використовує
і в філософських творах, де віршові
уривки виконують різну ідейно-художню
функцію. По-перше, вони
служать унаочненню логічної
думки, по-друге, за їх допомогою автор
прагне посилити емоційний
вплив на читача. Він не лише широко
включає
як цитати рядки з написаних ним раніше поезій, а й пише
нові поетичні уривки, які
вмонтовує в тканину філософських діалогів
і трактатів. Поряд з цим
він цитує твори античних та українських
поетів. Характерно, що саме
в філософських творах Сковорода ясніше
висловлює
своє ставлення до поетичних традицій України і віддає
данину шани своїм літературним
попередникам-Ф.Прокоповичу,
Г. Кониському і В. Лащевському.
На розвиток літературного таланту Сковороди і на його
долю
як письменника вплинула його філософська вдача, розуміння
філосо-
фії як науки життя. Як відомо, всі пісні циклу "Сад божественних
п*есней" супроводжуються
епіграфами з Біблії, а іноді й багатьма
примітками-коментарями, які містять додаткову інтерпретацію
змісту.
Очевидно, самі пісні щодо епіграфів мали відігравати
функцію ілю-
страцій - прикладів, у яких філософські думки втілюються
у віршова-
ній формі. Однак між епіграфами і віршами немає
органічної єдності.
Здебільшого ці епіграфи з'явилися пізніше, коли Сковорода
об'єднав
вірші у збірку.
Історія утворення
циклу "Сад божественних п*есней" переконує
в тому, що пізніші пісні мають більш моралістичний характер
і що
в межах циклу навіть ранні "світські пісні", завдяки
епіграфам із
святого письма та філософсько
-моралістичним приміткам, вклю-
чаються в незвичний для них ідейно-естетичний контекст.
Так,
у чернетці пісня "Всякому
городу нравй
права" мала епіграфа Горація.
творами якого вона почасти й навіяна. А в циклі вона
дістала епіграф
а іншого "зерна",
а саме - з Біблії. Це вже цілком виразна спро-
ба поета по-новому осмислити
стару пісню під кутом зору тих
етично-естетичних
поглядів, які склалися в нього у 70-80-ті
роки.
Подібні епіграфи
супроводжують більшість пісень. Навіть пісня
"римскаго пророка Горатія, претолкована
малоросійським діалектом
в 1765-м год*е", включається
в контекст "божественних пісень".
Поетичні фрагменти в прозовому тексті відіграють важливу
роль
у таких діалогах, як "Брань архистратига
Михайла со
Сатаною", "Пря
б*есу со Варсавою",
в притчах "Благодарньій Еродій"
та "Убогій
Жайворонок". Ці віршовані
висловлювання вкладено в уста співроз-
мовників, що є опонентами
поглядів, обстоюваних автором. Такими
є "сиренські","кощунні"
пісні, зокрема "П*есня лицем*еров".
За допо-
могою цих пісень Сковорода викриває тих, хто ставить
богові "сві-
чищі", править молебни,
двічі на тиждень постить, відвідує святі
місця, добре знає псалтир
тощо, а за це просить у бога багатства.
Створюючи ці пісні.
Сковорода наслідував традиції української са-
тиричної та пародійної літератури
XVIII ст.
Вірші (канти, епіграми,
байки), включені в філософські твори,
розвивають окремі теми,
іноді порушують нові питання або ж являють
собою лірико
-філософські роздуми. В одних випадках вони є аргумен -
тами на користь якоїсь ідеї,
в інших - логічно підсумовують автор
-
ські міркування. Все сказане
свідчить, що вірші в філософських
творах Сковороди відігравали
важливу художню і пізнавальну
функцію.
Поєднання віршів та прози в одному творі становить традицію
літературного барокко,
зокрема українського. Найчастіше вірші ві
-
дігравали роль своєрідних
посвят і завершували твір. Але іноді вір
-
шові
фрагменти впліталися у прозовий текст, внаслідок чого
утворю -
валися своєрідні
ансамблі, на зразок діалогу "Алфавит,илибукварь
м''ра". Цей твір
відкривається піснею, завершується двомовною вір-
шовою байкою, не кажучи вже про зроблені автором емблематичні
малюнки -
ілюстрації до тем, що обговорюються.
Отже, у Сковороди поезія
зрештою ставиться на службу філосо-
фи.
Це підтверджує як структура і характер витлумачення
пісень
в поетичному циклі, так
і характер використання віршових текстів
у філософських творах. Імовірно,
що ця орієнтація
на "службову"
функцію поезії щодо
філософії і перешкодила Сковороді розвинути
ділі
тенденції, пов'язані з розвитком елементів поетичного мислення, на основі
яких згодом розвинулася нова українська література.
З ім'ям Сковороди пов'язаний
розвиток такого літературного
жанру, як байка. У
50-60-ті
роки XVIII ст.
загострився інтерес
до
жанру байки, жваво обговорювалися питання про характер її
розвитку
в російській літературі. Одні письменники (наприклад
О. Сумароков)
висловлювались за розвиток поетичної байки, започат-
кованої Лафонтеном.
Інші обстоювали традиційне зрозуміння
байки як
філософського жанру, започаткованого Езопом.
Очевидно, ця полеміка вплинула
й на інтерес до байки у Сково-
роди. З його байок до художньо
-поетичного типу беззастережно можна
віднести
лише двомовну віршову байку "БасняЕсопова"("De
Haedo et Lupo tibicine") з розвиненою фабулою,
вмотивованим зображенням
поведінки
персонажів та з увагою до відтворення художніх деталей.
Всі інші, зокрема
й "БасниХарьковскія",
написані в традиції філо-
софсько
-повчальної прозової байки.
Збірка "Басни Харьковскія" складається з ЗО байок; перші
15 на-
писані в кінці 60-х років,
решта - в 1774
р. У цих байках, з одного
боку, автор продовжував
традиційну тематику байок АнтоніяРади-
виловського,
байок з риторик і поетик,
а з другого - виступав як
новатор, що розширює ідейно-тематичні
обрії байки, виводить її на
шлях самостійного розвитку.
Ідейно-тематична спрямованість байок шкільного репертуару
була досить обмеженою потребами
практичної моралі. Як і його попе-
редники на ниві байкарства.
Сковорода підносить у байках дружбу,
любов, розум та позитивні
людські риси, показує, що справжня цін-
ність людини
визначається не одягом, зовнішньою
красою, багат-
ством, походженням, титулами,
чинами, посадами, тобто не зовніш-
німи, а внутрішніми
якостями. Ці якості - розум, знання,
працьо-
витість, чесність, справедливість
- визначають вчинки кожної лю-
дини.
Найбільший інтерес становлять байки,
в яких Сковорода викри-
ває
негативні явища тогочасного суспільства. Насамперед байкар тав-
рує згубність честолюбства
та "сластолюбія", нестримне прагнення
до
багатства і маєтків, показує
безглуздість і ненадійність багатства,
нагадує, що "самиб*едн*ейшіярабы рождаються изпредков,жител-
ствовавших
в луж*е великих доходов"
і що "многое множествобогачей
всякий день преобразуеться
в нищіи". Особливо цікава в цьому плані
байка "Жаби". В ній автор
доводить, що прагнення до багатства по-
в'язане з небезпеками і клопотами, які, не приносячи
справжнього
щастя, призводять до втрати людиною внутрішньої свободи.
Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих
проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитви
за славою
і чинами. В них пропагується
ідея "сродної" праці, критикуються
порядки, які заважають людині посісти належне місце в
суспільстві,
де людина цінується не
за знання, а за звання, де знатне походження
важить більше, ніж здібності та знання. Такими е байки "Пчела й
Шер-
шень", "Кукушка йКосик",
"Собака й Кобнла"
тощо. Найвиразніше
ця критика звучить у байці "Оленина й
Кабан". Тут Сковорода,
продовжуючи думку про те, що гідність людини
визначають не зовніш- ні, а внутрішні якості, формулює
своє ставлення до прагнень того-
часного панства. Не родом, не титулами, не чинами і не маетнос-
тями визначається гідність людей, а їх ділами. У байці
висміюються
кабани, що прагнуть записатися в барани, мріють про титули.
Кабан -
це персонаж другої половини
XVIII ст., коли в період покріпачення
бідного козацтва частина
заможних козаків прагнула титулами і чи-
нами закріпити своє
становище серед панської верхівки.
Ось чому досліджувати ідейний
зміст байок Сковороди означав
власне розглядати його філософські
погляди, оскільки байки органічно
вписуються в філософську
концепцію мислителя. Однак, враховуючи
їхню особливість, можна
виділити їхній "чистий
зміст", абстрагуючись
від художньої форми, тим
більше що ідеї здебільшого виражаються
в, моралі, "силі" байок.
В цьому жанрі "тенденційність" автора, його
точка зору дістає
подвійне відбиття і може бути сформульована більш-
менш однозначно. Тим більше,
що тут байкар багато говорить від влас-
ного імені, без опосередкування
мовою байкових персонажів. Сюжети
байок, їхні образи виступають
як одиничне, яке потребує перенесення
в площину загального,
їх співвідношення розкриває алегорія, яка
виступає
як основний принцип осмислення. Ідейний зміст виноситься
за межі байкового вимислу,
фабули, стає до певної міри незалежним
від них.
Створення першої на Україні збірки байок, в якій цей жанр ви-
ведено на шлях самостійного
розвитку поза межі риторичних пропові-
дей і шкільних поетик
та риторик, було знаменним явищем. Воно
відбивало нові тенденції
розвитку естетичної свідомості, нові потреби
у розвитку літературних
жанрів як засобу дальшого естетичного осво-
єння дійсності. Заслугою
Сковороди е те, що з його харківськими бай-
ками пов'язане оригінальне сюжетотворення
байок в українській літе-
ратурі.
Сковорода розпочав літературну
діяльність як письменник, але
в останній період усю свою
увагу зосередив на філософських пробле-
мах, підпорядкувавши свої літературно-естетичні
уподобання завдан-
ням філософської творчості.
У його філософських творах байка знову
набувала функції риторичного
прикладу. Відтепер вона перестала
існувати як самостійний
жанр.
Передмова до "БасенХарьковских"
мала багато спільного з тими
настановами, які містилися в давніх поетиках
і особливо в риториках.
Але разом з тим вона містила ідеї, які цілком закономірно
випливають
з особливостей формування
та еволюції світогляду Сковороди. Що-
правда, естетичні погляди автора не завжди відповідали
вимогам,
що їх диктували потреби дальшого розвитку естетичної
свідомості.
Для Сковороди байка - це
символ і алегорія, що дають широкий
простір для тлумачення,
моралізаторства, повчання мудрої поведінки
в різних життєвих
обставинах. Байка передусім "мудрая игрушка",
що в собі ховає "силу".
Тому цей "забавньій", "фігурний род
писаній",
твердить він, "был
домашній самим лучшимдревчимлюбомудрцам",
які вміли побачити в ньому живий образ істини. Автор,
ставлячи перед
собою філософські завдання,
прагне до морального повчання, хоча
й обирає для цього літературний
жанр.
У другій половині циклу "Басни Харьковскія"
увага автора
повністю переключається на мораль. Моралізація, раціоналістична
обробка фабули, як відомо, була звичайним явищем у середні
віки,
коли майже всі Езопові
байки перетлумачувалися і до них додавалися
великі теологічні коментарі.
За час, що минув між написанням перших і останніх байок,
у Сковороди змінилися уявлення про функціональну роль
жанру.
В другій частині збірки автор акцентує увагу на моралістичних
мірку-
ваннях, аналогіях, покликаних навіювати читачеві ті або
інші думки.
Байкаря дедалі більше захоплює
не обробка фабули, а майстерність
її повчального витлумачення. Він дбає
не стільки про пластичність
образів, яскравість картин чи дотепність діалогу, скільки
про ідей-
ний зміст, винесений за межі сюжету і розвинутий незалежно від
нього відповідно до філософсько
- моралістичної настанови. Всьому
цьому відповідав деякий злам у самій свідомості та естетичних
прин-
ципах автора, який повертається на випробуваний його
попередни-
ками шлях філософування, проповідництва і дотримання
відповідного
цьому співвідношення художності фабули та моралі.
Поява першої збірки байок знаменувала новий крок уперед
на
шляху ствердження і розвитку жанру, оскільки збірка мала
елементи
нового, які були підхоплені наступними байкарями. Проте
Сковорода
зупинився на півдорозі,
підпорядковуючи байковий сюжет потребам
філософського трактату.
Він стоїть на порозі нової епохи, коли старе,
засноване
на релігійних засадах письменство, що об'єднувало
водно-
час літературу, історію,
філософію, остаточно вичерпало себе, а нове
ще не утвердилося. Хоча
мислитель і сприяв утвердженню нового
розуміння художності, світського
жанру байки, ліричного вірша,
близького до джерел фольклору,
все ж таки над ним ще тяжіли тради-
ційні естетичні уявлення.
Місце Сковороди в українській літературі визначається
не тільки
його внеском у розвиток
власне поезії, віршової та прозової байки,
а й художньо-літературною
вартістю його філософських творів-
діалогів та притч. Видатний
філософ завершує тривалий історичний
період розвитку філософії
на Україні, яка була наслідком творчого
використання здобутків світової
думки. Сковорода вивчав праці близь-
ких йому філософів і брав
з них на озброєння ті або інші філософські
ідеї, перетворюючи їх на
вихідні пункти розробки власного вчення.
Філософська творчість Сковороди розвивалась
під впливом бага-
тьох чинників,
що й зумовило складний її характер. Окрім багатого
життєвого
досвіду, тогочасних соціально-економічних
факторів, на
філософських поглядах Сковороди
позначився вплив принаймні трьох
ідейно-теоретичних джерел.
Це-філософські вчення античності,
середньовіччя і Відродження,
вітчизняне просвітительство і, нарешті,
народна мудрість.
У творах Сковороди е чимало посилань на грецьких та римських
філософів.
Найчастіше він використовує висловлювання
з морально-
етичних питань представників
таких філософських шкіл, як піфаго-
рійці, кініки, кіренаїки,
стоїки. В розв'язанні морально-етичних
проблем для українського
філософа авторитетами е Піфагор,Діоген,
Сократ,Епікур,Плутарх,Епіктет,Сенека.
Сковорода часто посила-
ється на Платона
та Арістотеля. Добра обізнаність з античною
філо-
софією і
критичне її використання при створенні власного вчення
свідчать, що це вчення виникло
не осторонь світової філософії.
Осмислюючи проблеми і завдання
своєї епохи, український філософ
спирається
на надбання людської думки минулого, які він вважав
істинними. Проте слід зауважити,
що порівняно з античною філосо-
фією
інтерес до надбань філософії нового часу у нього значно
менший.
У центрі уваги Сковороди
знаходиться етико-гуманістична проблема-
тика,
тоді як у новій філософії переважала тенденція до розв'язання
логіко
-гносеологічних проблем. З пізніших філософів
Сковорода
добре знав твори ареопагітиків
і насамперед ДіонісіяАреопагіта
(V ст.).
Є всі підстави говорити
про очевидний зв'язок учення Сковороди
з ідеями діячів Реформації.
Паралелі у них виявляються в орієнтації
на
суспільно-етичні ідеали раннього християнства, в демократичному
витлумаченні Біблії в інтересах
народних мас і, нарешті, в запере-
ченні церковної обрядовості
та ієрархії. Ця близькість особливо вражав
при порівнянні Сковороди,
наприклад, з ЕразмомРоттердамським
з творчістю якого
був добре обізнаний український письменник - фі-
лософ.
Філософські погляди і зміст творчості Сковороди позначені
також
помітним впливом ідей пізнього стоїцизму,
виразником якого був
голландський філософ Юст Ліпсій.
У нас немає безпосередніх
доказів знайомства Сковороди з тво-
рами Джордано Бруно,
Миколи Кузанського,
з ідеями Б. Спінози,
Хр.Вольфа
та інших філософів. Але вчення про двонатурність
світу
перегукується з відповідними
положеннями Спінози, котрий, як ві-
домо, твердив про наявність двох натур -
тієї, що народжує,
і наро-
джуваної. Те саме можна
сказати й про ставлення Сковороди до ідей
Хр. Вольфа, зокрема розуміння
філософії як науки про людське
щастя.
Умонастрій та ідеї Сковороди не були чужими для тогочасних
європейських просвітників.
Це помітив уже 1. Франко,
який писав,
що у складній, застарілій
формі творів мислителя
відбилися "нові
ідеї європейської філософії
і етики; ті самі ідеї рівності людей, прос-
тоти і натуральних взаємин,
котрі у Франції проповідував Руссо".
З'ясування своєрідності
філософського вчення Сковороди пов'я-
зане з його ставленням
до таких джерел, як Біблія та міфологія. Роз-
глядаючи "символічний
світ" та його місце в системі поглядів Сково-
роди, звичайно говорять
лише про Біблію, оскільки про неї найчас-
тіше згадував сам філософ.
Тим часом його твори свідчать, що в цьому
"символічному світі" він
відводить чимало місця також язичницькій
міфології.
У ставленні до Біблії, у виробленні принципів
її алегорич-
но- символічного витлумачення
Сковорода також спирався на тради-
ціїпізньоелліністичної
філософії, середньовічних і ренесансних
авторів. Міфологія його цікавить передусім як засіб розпізнання
людиною внутрішніх законів, що керують буттям. Це урівняння
Біблії з міфологією, розгляд біблійних сюжетів як своєрідних
притч,
що узагальнюють нагромаджений
людством пізнавальний та мораль-
ний досвід, характерна риса світосприймання і світорозуміння
укра-
їнського філософа.
Сковорода не став
атеїстом, але розвінчуванням релігійних мі-
фів, біблійних чудес об'єктивно
сприяв утвердженню атеїстичних
поглядів. Він з позицій войовничого антиклерикалізму
таврував цер-
ковників, які використовували
біблійні легенди для збереження мар-
новірства та забобонів
з метою одурманювання неосвічених людей.
Він скрізь бачив приклади того, як під маскою релігійного
благо-
честя і богослужіння
часто приховувалися низькі пристрасті та
ціл-
ком земні користолюбні
цілі. Тому він рішуче відкинув неодноразові
пропозиції прийняти чернецтво, щоб не помножувати ряди
церков-
них пастирів.
У критиці релігійного марновірства Сковорода виходив
з визнан-
ня закономірності розвитку природи, можливості
пізнання світу
і людини. В цьому яскраво
виявилась матеріалістична тенденція його
вчення, пов'язаного з традиціями гуманізму та просвітительства.
Інша річ, що мислитель визнавав можливість алегоричного
витлума-
чення легенд і міфів. Вони
стали одним із важливих засобів самопіз-
нання людиною свого справжнього єства - "сродної"
натури, не пі-
знавши яку неможливо
знайти своє природне покликання і стверди-
тися в сфері діяльності,
яка приносить насолоду людині і користь
суспільству.
В. Шинкарук так пояснює
ставлення філософа до Біблії: "Ско-
ворода дав свою інтерпретацію Біблії і ця його "Біблія"
так відно-
ситься до церковної Біблії, як "Енеїда" Котляревського
до "іЕнеїди"
Вергілія. Істинний смисл Біблії, за Сковородою, полягає
в прихова-
ній за символічною
формою ідеї рівності всіх людей, любові і спіль-
ності всього... Як і багато
інших Ідеологів плебейських мас,
Сковорода намагався
своєю теоретизаціею
Біблії відродити бунтарський
дух раннього християнства.
І навчав він не Біблії, а ідеям рівності,
братерства, свободи, ідеям
неприйняття ганебної соціальної дійс-
ності".
Філософ
визнавав лише алегоричний смисл Біблії, за допомогою
якої він прагнув намалювати
утопічну картину ідеального а погляду
моральності
світу, в якому стверджується істинно людський
спосіб
життя.
У зв'язку з цим важливо сказати і про
зв'язок світогляду мисли-
теля
з народною мудрістю, зокрема про використання у його творчо-
сті приказок та прислів'їв,
пісенних та казкових мотивів. Те, що Ско-
ворода майже в кожному з
своїх творів посилається на українські"
російські, латинські прислів'я,
свідчить не лише про його добре знан-
ня фольклору, а й про те,
що своє філософське вчення він прагне об-
грунтувати з урахуванням
здорового глузду народу, його величезного
духовно-практичного
досвіду.
Григорій Сковорода здобув
освіту у Києво-Могилянській ака-
демії, мав можливість засвоїти
всі найважливіші ідеї, які викла-
далися в її лекційних курсах.
Крім того, в процесі самоосвіти він
багато надолужив з того,
чого не знайшов в академії. Саме це дало
змогу
філософу усвідомити світоглядне значення вчення М. Коперни-
ка, виразно побачити успіхи
людства в науці і техніці, в пізнанні все-
світу.
Однак інтереси Сковороди
зосереджуються не на природознавстві,
а на людинознавстві, на
проблемі людини і людського щастя. Тому,
наприклад, при безперечній
і зрозумілій спільності певних рис світо-
гляду Сковороди з поглядами
його сучасників, які спиралися насам-
перед на узагальнення досвіду
природознавства, не можна не помі-
тити, що тут ми маємо справу
з двома різними напрямами просвіти-
тельства XVII-XVIII
ст.
У світогляді Сковороди ми
зустрічаємо несподіване сусідство
наукових знань про природу
і запозичених із середньовічних збір-
ників "Фізіолог" чи "Бестіарій"
та ін. відомостей про тваринний
і рослинний світ, пов'язаних
з фантастичними уявленнями, які ви-
тлумачувалися алегорично.
Захоплення науково достовірними фак-
тами у нього мириться з
міфологічними та фантастичними уявленнями,
нереальності яких він не
заперечує, але зрештою визнає їх морально-
практичну функцію, здатність
бути засобом пізнання людиною внут-
рішнього змісту речей.
На зміст філософії Сковороди
справили значний вплив традиції
вітчизняного письменства
та філософії
XVII-XVIII ст. Сковорода
був добре обізнаний з надбаннями
філософської думки російського та
білоруського народів. Його
творчість співзвучна з ідеями російських
мислителів
того часу. Провідні ідеї спадщини Сковороди
виразно пе-
регукуються з поглядами
російських просвітителів
XVIII ст. М. Ло-
моносова, А. Анічкова,
М. Поповського, М. Новикова
та Я. Козель-
ського, спадщина якого е
спільним надбанням російської та україн-
ської культур.
Слід
вказати і на зв'язок основних етико
-гуманістичних ідей Ско-
вороди з ідеями його попередників.
Йдеться про ідею самопізнання,
заклик
до доброчинності, осуд жадоби і розкішного
життя, проповідь
задоволення малим тощо,
тобто все те, що становить лейтмотив про-
повідей та філософсько
-богословських трактатів таких українських
письменників, як К. Транквіліон-Ставровецький,
П. Могила, 1. Гі-
зель, С. Полоцький, Д. Туптало,
А. Радивиловський, Ф.Проко-
пович та його вчителі
М, Козачинський І Г. Кониський.
Крім власне
Ідейного змісту, в їх спадщині Сковороду приваблювали
художньо-
стилістичні особливості
їхніх творів, регламентовані вимогами стилю
барокко.
Близькість етичних поглядів М. Козачинського
та Г. Ко-
ниського і вчення Сковороди
виявляється, наприклад, в однаковому
позитивному ставленні до
етики Епікура, у твердженні про можли-
вість досягнення людиною
земного щастя у "спорідненій" праці.
Сковорода і як письменник,
і як мислитель пройшов ідейно -
есгетичну еволюцію. Зрозуміло,
що уявлення про неї можна скласти
лише на основі
всієї сукупності літературних та філософських
творів.
Філософські погляди Сковороди
формувалися поступово, їхньому тео-
ретичному узагальненню передував
процес внутрішнього визрівання
та пошуків відповідного
способу вираження. Перед ним поставала
проблема -
пояснення смислу життя людини і пошуку для неї шля-
хів
до щастя. Філософська творчість та усна проповідь своїх ідей
серед народу і стали основними
формами духовно-практичної і теоре-
тичної діяльності письменника-філософа.
У 60-х роках Сковороду цікавлять насамперед питання мораль-
них принципів практичної
поведінки. Світоглядні проблеми частково
знаходять
відображення у віршах, байках і листах. Листи до М. Ко-
валинського та інших осіб
містять багато порад про те, як слід пово-
дитися в певних життєвих
обставинах, дають оцінки цих обставин.
Сковороду в цей період задовольняв
спосіб осмислення тих або Інших
понять
за допомогою художніх образів. Його листи 60-х років являють
собою спробу викладу переконань
автора. Вони включають в себе
ряд латинських віршів та
епіграм і е майстерними зразками епісто-
лярного
жанру.
Ця літературно-художня
форма згодом перестала задовольня-
ти його, оскільки не давала
простору для адекватного розкриття
тих філософських
ідей, до яких він прийшов у кінці 60-х -
на по-
чатку 70-х років. Перехід
від літературно-художніх жанрів до філо-
софських форм -
діалогів, трактатів та притч - знаменує
новий
етап у творчості письменника-філософа.
Ця еволюція обумовила
зовнішні форми самовиразу,
тобто звертання до різних
жанрів, узако-
нених українськими шкільними риториками
і поетиками. В ранній
період (50-60-ті
роки) він творить переважно у жанрах вірша (пісні,
епіграми), байки та листа.
У подальші роки Сковорода обирає жанри
філософського діалогу та діалогу-притчі.
Такий характер має біль"
шість його творів. Причому
в діалогах, написаних наприкінці 60-х -
початку 70-х років, бере
участь
по п'ять або й більше осіб, які
спільно
шукають відповіді на поставлене
автором питання. Точку зору автора
тут можуть представляти
один або й два співрозмовники, інші ж до-
помагають розвивати її або
відтіняти окремі сторони можливими сум"
нівами і запереченнями.
Загалом певні суперечності в поглядах були
формальними, і обговорення
думок було для автора одним із засобів
розгортання власної точки
зору.
У середині 70-х років Сковорода пише два трактати - "Икона
Алківіадская" та "Жена Лотова",
в яких звертається до читача від
свого імені. Ці твори позначені підвищеним суб'єктивним
пафосом
мислителя як натхненного проповідника ідеї про необхідність
піз-
нання "вічного начала".
Діалоги 80-х років відрізняються
від ранніх. Зовні це виявля-
ється
в скороченні кількості співрозмовників до двох осіб, зумовле-
ному поляризацією їхніх
поглядів. Питання про істину для автора
вже розв'язане-
лишається тільки спростувати нападки на
неї з боку
противників. Це зумовлює
появу в них внутрішньої напруги, гос-
троти полеміки і пафосу
авторської рефлексії. Ці зовнішні моменти
діалогічної форми відбивають
внутрішню логіку розвитку філософ-
ських ідей Сковороди. Від
окремих загалом моралістичних ідей він
переходить до розгортання
цілісного етичного вчення, в центрі якого
лежить ідея "сродної"
праці як основи щастя; водночас він шукав
обгрунтування онтологічних
та гносеологічних основ свого філософ-
сько- етичного вчення.
Своєрідність філософських ідей Сковороди,
отже, зумовлює по-
шуки відповідної форми і
в свою чергу залежить від зворотного впливу
цієї форми на їх зміст.
Це робить дуже істотною проблему естетики
мислителя. В органічному
зв'язку з етико - гуманістичними пробле-
мами у Сковороди перебуває
естетична проблематика. Це виявляється
в тому, що він ототожнює
етичні й естетичні категорії, що в нього, як
і в народній усній творчості,
збігаються прекрасне з моральним, краса
з добром, потворне з аморальним
тощо. Як і добро, краса є для нього
атрибутом невидимої матерії,
її доцільності та довершеності, тоді як
зовнішня краса конечних
речей - це лише примарна тінь, що сама
по собі не дає
насолоди. Саме тому він схильний визнавати
передусім
красу нерукотворної, незайманої
природи з її ритмами і пропорціями
й ідеалістично заперечувати
красу природи, перетвореної людиною
відповідно до своїх потреб.
У людському житті він також вважає пре-
красними ті вчинки, які
відповідають природним нахилам людини,
смішними
- прояви несродності.
Досягнення добра, блага
е основою всіх людських вчинків, і
тому те, що справді корисне
для людини, е бажаним для неї, а отже,
і прекрасним. Користь з
красою і краса з користю, на його думку,
неподільні; їх єдність
і е джерелом людського життя. Справжньою
є "сокровенная красота",
яка в стародавні часи визначалася словом
"decorum, сіестьблагол*епіє,благоприличность,
всю тварь й
всякеє
д*ело осуществляющая,ноникоимчелов*еческим
правилам не подле-
жащая, а единственно
от царствія божіязависящая".
Ця краса орга-
нічно пов'язана з добротою.
Тому, твердить Сковорода, виникли філо-
софські догмати про те, що "доброта живе в одній красі".
Це й зумо-
вило ототожнення в його
світогляді семантики добра і краси.
Розуміння мистецтва у нього
закономірно випливає з теорії
"сродності".
Справжня цінність художніх творів, на думку Сково-
роди, полягає
в тому ж, що й цінність життєвих явищ. "Опера,
книга,
пісня йжизнь
не от долготы, но от благол*епія
и доброты ц*ену свою
получает". До пісні,
як і до життя, він застосовує спільний критерій
оцінки, яким вважає критерій
добра: "Не красна долготою, но красна
добротою, як п*еснь,
так і жизнь". Важливою ознакою справжнього
мистецтва е почуття любові: "Искусство во
вс*ех священних инстру-
ментов тайнах не стоит
полушки без любви". На його переконання,
ніщо не потребує такої
внутрішньої свободи, як мистецтво: неспорід-
неність вбиває будь-яке "художество".
Ті "безмінервные служители
муз", про яких з презирством згадує митець-філософ, тому
й нещас-
ливі, що зневажили власну
природу і притаманні їм природні нахили.
Для живопису і для музики, як і для всякого іншого
мистецтва, не-
обхідні природні здібності. Що ж до навчання і вправ,
то вони здатні
тільки вдосконалити талант. Якщо ж немає
природної основи, покли-
кання, то ніяке навчання не принесе бажаних і сподіваних
резуль-
татів.
Як і
наука, мистецтво має своєю метою зробити
довершеними
природні властивості речей. Саме природна схильність
спонукає
лю-
дину до частих вправ, нагромадження
того досвіду, який є основою
знання,
звички та мистецтва. Без цього, твердить Сковорода, не було б
ні
науки, ні мистецтва, ні практичної діяльності. Тому він закликає
пізнати
передусім не те, що досягається майстерністю,
а те, що робить
можливою саму майстерність,
наприклад ритм і темп у музиці, малюнок,
симетрію, пропорцію в живописі
тощо: "Найскусной живописи кар-
тину,-
пише він,- смотр*еть
всякому мило, но впиктур*е один тот
охотник, ктолюбит
день й ночьпогружатьмысли
своя в мысли ея,
прим*ечая пропорцию,написывая
и подражая натур*е".
Визначаючи
мистецтво з погляду спорідненої праці.
Сковорода
робить висновок, що справжньому
митцеві насолоду приносить не
слава, а сама праця над
твором, яка солодша за славу. А це означає,
що умовою насолоди працею
е відповідність природним властивос-
тям. І в усіх науках, як
і в мистецтвах, "плодом есть правильная прак-
тика", заснована на пізнанні
природних нахилів.
На думку Сковороди, і філософія,
і мистецтво повинні служити
справі
самопізнання людини. Саме в цьому він
вбачає повчальний
смисл єгипетських
статуй. Якщо мистецтво втрачає цю мету
1 перетво-
рюється на самоціль, то
воно втрачає все. Поки єгиптяни в образі
сфінкса, немов у численних
дзеркалах, знаходили знання про себе,
було добре, але нащадки
їхні це відкинули, і "осталисьоднихудоже-
ства с физическими волшебствами
і суев*еріем. Монумент, иапоенннй
всеполезн*ейшим для каждого
сов*етом, обратился
в кумир, уста имущій
й не глаголющій,
а только улицы украшающій,-
и будьто источник
в лужу отродился".
Мистецтво завжди містить у собі момент символіки у співвідно-
шенні знаку і значення в
художньому образі. Цей символізм набуває
універсального значення.
Якщо в справжньому мистецькому творі
центр ваги знаходиться на
художньому образі і якщо критерієм ху.
дожності є конкретність
та емоційність внутрішньої форми, то у Ско-
вороди наголос робиться
на значенні образу. І філософія його стає
в деякому відношенні розробкою
принципів моралістичного витлума-
чення образів світу, даного
у відчуттях, та світу, створеного фанта-
зією.
Моральне значення законів природи він бачить в усві-
домленні того, що видимість
не становить сутності речей, а
тільки спрямовує
людську думку на пізнання внутрішнього їх
начала.
Специфіка мислення Г. Сковороди значною мірою перебувала
в залежності не лише від
змісту філософських ідей, а й від форми
і стилю, обраних ним. Тому
його твори становлять інтерес як з по-
гляду "чистого змісту",
так і з погляду їх літературної форми, в сек-
ретах якої чимала частка
й секретів самого змісту. Розкриття цього
діалектичного зв'язку між
ідеями і формою являє собою важливу
умову для пізнання його
творчості.
Характерною особливістю
світосприймання, а отже, і творчості
письменника-філософа
є поєднання елементів філософського логічно-
дискурсивного мислення з
елементами емоційно-образного спри-
йняття світу. Стиль мислення
автора не можна зрозуміти, не беручи
до уваги того, що в його
творах важливу функцію виконують емблеми
і символи, які визначають
специфіку його алегоризму. Для свідомості
мислителів і письменників
середньовіччя, Ренесансу та барокко
ха-
рактерне тлумачення алегоричної
поезії як завіси, за якою прихова-
ний істинний світ. Письменники,
які зазнали впливу барокко, обстою-
ють широке застосування "баснословія",
алегоричних притч, легенд,
оповідань,
віршів як засобу проникнення в таємниці
речей.
Дослідники
середньовічної і ренесансної літератури відзнача-
ють, що у багатьох тогочасних
авторів немає чітко розробленої есте-
тики як теоретичної системи.
Навіть автори філософських праць зде-
більшого
виходили не з доказів, а з повчальних риторичних при-
кладів та їх раціоналістичного
витлумачення. Чи не одним з остан-
ніх представників такого
стилю письма був Сковорода, етичні, он-
тологічні і гносеологічні
ідеї якого дістають художньо-естетичне
вті-
лення.
На шляху до формулювання того чи іншого філософського по-
няття у Сковороди повсякчас
виникає образ, який і стає
відправною
точкою розвитку думки. Цей
прийом був розроблений ще в давніх
риториках,
у яких надавалося великого значення прикладам. Автор
завжди відштовхується від
конкретного образу, оповідання, випадку,
прикладу, які піддає
раціоналістичному витлумаченню і, таким чином,
робить важливий крок на
шляху до жанру публіцистики, що наро-
джується
з суб'єктивного пафосу.
Він не дає оповідним елементам розвинутися в конкретно-чуттєву
картину, а повністю підпорядковує
їх своїм філософсько -раціоналі-
стичним завданням. Цей шлях
міг бути надзвичайно плідним, якби
письменник-філософ зумів
цілком звільнитися від елементів релігійно
-
теологічного світосприймання.
Тим часом він не тільки не прагне
звільнити ідею від образу,
а навпаки, шукав для неї опори в символі,
в образі, притчі.
Своєю творчістю Сковорода немов прагне повернути
колишню
славу тій синкретичній формі
письменства, яка поєднувала філософію
і мистецтво, мистецтво і
науку. Відмовившись від форм філософству-
вання, що панували в добре
знаних ним академічних курсах філосо-
фії, він обрав форму вільного
філософування, яка грунтується на орга-
нічному поєднанні художнього
світоспоглядання та раціоналістично
-
го мислення. Він широко
залучає Біблію, міфи, легенди, перекази,
казки тощо не через брак
знань, а через те, що вони у нього виступали
своєрідними
засобами бачення світу.
Не раз заявляючи, що в істини
проста мова. Сковорода все ж
у своїх творах часто віддає
перевагу "фігурним висловам", тобто таким,
які грунтуються на постійному
використанні метафоричного значення
слів. Фігуральні вислови
він пов'язує з алегорією, яка невидиме за
допомогою зовнішнього втілення
робить відчутним, наочним, а отже,
допомагає
людині розпізнавати свою природну сутність. Письменник -
філософ ототожнює
поетів з творцями і пророками, які здатні пізнавати
тайну істини.
Сковорода розкривав свої
ідеї послідовно, з кожним твором кон-
кретизуючи їх, звертаючи
увагу на можливі відтінки
думок. Він
охоче вдається до стилістичних
варіацій своїх думок, полюбляє ка-
ламбур та словесну гру.
Це й зумовило істотну роль в його творах
стилістичних
фігур, які виступають як евристичний засіб
видобуван-
ня нових
думок.
Небайдужий щодо форми своїх
творів Сковорода, раз у раз по-
вертаючись до тих самих
понять, прагне виразити їх за допомогою
різних
словесних формул. Внаслідок цього утворюється
безліч синоні-
мічних, близьких за своїм
змістом, але відмінних за формою метафо-
ричних виразів, які утворюють
цілі ланцюги контексту, нерідко орга-
нізованого не лише семантичне,
а й фонетично. В ньому чималу роль
відіграють як логіка смислових
значень, так і ритміка. Він не нехтує
виробленими риторичним мистецтвом
принципами створення словес-
них дотепів, які повинні
вести читача до істини, приносити йому есте-
тичне задоволення. Його
філософські пошуки часто супроводжуються
філологічними уточненнями
смислу вживаних термінів, їх етимології.
Вражають публіцистична
пристрасність та емоційна наснаженість
творів Сковороди. Звичайно,
вона не суперечить раціонально -логіч-
ному аспекту його творів.
Філософ дорогою ціною обстоював свій
спосіб життя і
дорожив своїм ученням, яке перебувало у цілковитій
гармонії з цим способом,
що не могло не накласти суб'єктивного
емоційно-пристрасного
відбитку на його ідеї. Як у своєрідності
пере-
осмислення оповідного матеріалу,
так і в індивідуалізації мовних
засобів бароккового
стилю відчутний вплив індивідуального начала,
висунення на перший план
суб'єктивного ставлення автора до світу
і
до засобів відображення дійсності в свідомості.
Філософський пантеїзм мислителя,
його концепція двох натур
І трьох світів, виділення
в окремий світ символіки - все це узгоджу-
валося з вимогами культури барокко.
Тому антитетикабарокко
стала
для нього зручною формою синтезу суперечностей земного
і небесного, тлінного і вічного, чуттєвого й аскетичного, конкретного й
абстрактного.
Як і письменники барокко, Сковорода розкривав трагічні
супе-
речності життя і смерті, добра і зла. У своєму
ставленні до світу він
опирався не стільки на
аналіз соціального середовища, скільки на
осмислення гуманістичної сутності суперечностей людини
і світу,
протилежних начал у самій людині.
Стиль творів Сковороди не був явищем особистим, а визначався
сучасною йому епохою. Та
в своєрідності переосмислення оповідного
матеріалу, в індивідуалізації мовних засобів бароккового
стилю вияви-
лась яскрава творча індивідуальність автора, його емоційно
напру-
жене ставлення як до самого світу, так і до засобів його
відображення
в свідомості. В його творах Ідеї просвітництва уживаються
з містич-
ними алегоріями, образна
конкретність- з філософською рефлексією,
дидактика -
з емоційністю.
Письменник надавав великого значення формальній стороні
філософських творів
не менше, ніж власне літературних. В його тво-
рах істотне місце займають
образи-символи. Він майстерно поєднує
слова, вживані в прямому
значенні, з Метафоричними виразами. По-
рівняно з
віршами і
байками, яким притаманні схематичність і су-
хість, філософські твори
позначені винятковою образною емоційністю,
характеризуються своєрідною
"декоративністю" та живописністю.
Їм властивий вражаючий пафос
та пристрасть. Філософ-письменник
Із запалом публіциста і
полеміста вміє "викресати вогонь",
з будь-
якого образу-символу. Ці
твори вражають напруженим метафоризмом
та експресією -
рисами, які характерні для стилю барокко.
Сковорода успадкував і переосмислив
алегоричну емблематику
та символіку. Емблеми і
символи для нього виступають як спосіб
закріплення в чуттєвих
образах позбавлених речовості уявлень і
по-
нять. Свого часу
1. Франко
відзначав, що, внаслідок алегоричного
способу письма, зрозуміти твори Сковороди нелегко.
Від стилю барокко походить у Сковороди широке використання
прийомів і засобів красномовства. Звідси нагромадження
синонімів,
епітетів, ампліфікацій,
антитез, які утворюють справжній словесний
"фейєрверк"
За їх допомогою він прагнув збагнути світ людської
душі, в якій борються протилежні
сили.
Слід також відзначити, що
письменник широко використовував
асонанси та рими, внаслідок
чого цілі абзаци його діалогів нага-
дують віршовий текст. Важливу
роль в них відіграє і ритм. Його
твори виражають прагнення
до синтезу філософії і мистецтва,
поєднання функцій художника
і філософа.
Філософія для нього була
не тільки методом пізнання світу і лю-
дини, а. й засобом вираження
всього багатства відношення до світу,
розкриття трагічних суперечностей
епохи, ідей гуманізму та просвіт-
вицтва.
В ідейно-образній системі творів Сковороди виражаються зв'язки
філософського вчення з культурною
спадщиною минулих епох, зав-
дяки чому воно, будучи результатом
власних життєвих спостережень,
увібрало ті естетичні
уявлення, які ствердилися в теорії і прак-
тиці давнього віршування
і красномовства.
Мова Сковороди-староукраїнська
книжна літературна мова
останнього періоду її функціонування,
і тому вона включає в себе
елементи старослов'янської,
російської та живої української мови.
Пропорції і
характер взаємодії цих елементів неоднакові у творах різ-
них жанрів або різних періодів
творчості. Так, у літературних творах
60-х років і в фонетиці,
і в лексиці помітна виразна орієнтація автора
на живу вимову. Тут зустрічаються
і українізми, і русизми, які на-
дають своєрідного
колориту його стилеві. Недарма кращими його
піснями є ті, в яких він
ближчий до народних ідейно-образних та
мовностилістичних джерел.
Цими поетичними творами він привніс
у літературну мову засоби
ліричного самовираження.
Перед Сковородою поставало
складне завдання - розробити
мову художньої та науково-філософської
прози. Ні того, ні другого
в повному значенні
цього слова до нього не знало українське письмен-
ство. Єдине, на що він міг
спиратися в розв'язанні цього завдання,
так
це на мовні традиції ораторсько -полемічної
прози - на твори по-
лемістів та бароккових
проповідників другої половини XVII
ст.
Не важко помітити певний
вплив спадщини і перших,1
других як
иа
літературні, так і на філософські
його твори. Доступними йо-
му лексичними та стилістичними
засобами письменник зумів
повно і яскраво відобразити
своєрідність свого ставлення до
дійсності.
До Сковороди філософія в Києво-Могилянській
академії викла-
далася тільки латинською
мовою. Прозові та віршовані листи Сково-
роди свідчать про досконале
знання класичної латинської та ново-
латинської мов.
Він добре володів також давньогрецькою мовою:
в його творах є багато прикладів
використання лексичних засобів
обох цих мов для позначення
тих понять, яких бракувало в тогочас-
ній літературній
мові.
Не будемо докладно спинятись на характері взаємодії
у мові
його творів
різних лексичних елементів, але відзначимо, що тут він
зазнавав еволюції і в лексиці,
і в фонетиці, про що свідчать порів-
няння мови різних автографів
тих самих його творів або пізніші ви-
правлення, зроблені в автографах
самим автором. З цього погляду
дуже показові, наприклад,
редакції двох повчань і особливо дві ре-
дакції діалогу "Наркісс".
Автограф написаного в 1776 р. трактату
"ИконаАлківіадская",
редагованого автором пізніше, свідчить про
його очевидне намагання орієнтуватися
на правила російського пра-
вопису, складені, як вважають, харків'янином 1. Переверзевимі
при-
значені спеціально для українців (Харків, 1792).
Так, Сковорода
виправляє
в іменниках жіночого роду в місцевому відмінку однини
и на *е
(наприклад, замість по земли пише поземл*е,
в пустыни -
в
пустин*е, на яблони
- на яблон*е),
замінює закінчення іменників
у множині з и на ы (в*етри на в*етры),
ближчу до живої мови фор-
му синов на церковнослов'янську сыны (родовий відмінок множини)
і т. п.
У радянському мовознавстві
встановилася думка, що твори Ско-
вороди написані староукраїнською
книжною мовою другої половини
XVIII ст., коли
остання поступово вже виходила з ужитку. Його
мова багато в чому відмінна
від староукраїнської літературної мови
часу її розквіту, але зберігає
її головну прикмету, яка полягає в по-
єднанні
традиційної старослов'янської стихії з живою народною
мовою. Значної ваги в ній
набувають також елементи тогочасної ро-
сійської живої мови. Незважаючи
на це, своєю літературною творчістю, особливо ранньою, Сковорода створив
передумови для наступного формування нової
української літературної мови на народній основі.
Зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості
Сковороди ба-
гато в чому були залежні
від застарілих традицій тогочасної епохи
і
тому мають риси історичної обмеженості. Він виступив як останній
представник давньої літератури,
що була значною мірою пов'язана
з релігійними
традиціями. Але разом з тим він відбиває
прогресивні
ідеали своєї доби, е попередником
зачинателя нової української літе-
ратури 1. Котляревського.
Все це й визначило історичну роль спад-
щини Сковороди у розвитку красного письменства України.
Твори Г. Сковороди,
залишаючись в рукописах і списках, за жит-
тя автора були відомі
досить обмеженому колу читачів. Окремі його
пісні ввійшли до репертуару кобзарів
та лірників, анонімних наслі-
дувачів XVIII - початку
XIX ст. У наступний час здійснювався
процес
збирання та опису його творчої спадщини, публікації
окремих
творів. Лише в 1894
р. Д. 1. Багалій
здійснив перше наукове видання
творів Сковороди. Ця робота була продовжена В. Бонч-Бруєвичем,
який у 1912 р. видав один
том творів Сковороди із планованого дво-
томника. Через півстоліття,
у 1961 р. було здійснене наукова
ви-.
дання творів у двох томах.
Паралельно з публікацією
текстів відбувалося вивчення біогра-
фії та світогляду Сковороди
на основі біографії М. Ковалинського.
Протягом XIX -
на початку XX ст. з'явилися нечисленні
розвідки
про його філософські погляди
та літературну творчість.
Твори Сковороди цікавили
1. Котляревського, котрий на новий
лад
переробив в бурлескному стилі пісню "Всякому городу нравй
права", можливо, наслідуючи численні народні переспіви
твору.
Протягом XIX ст. дослідників
переважно цікавила легендарна
постать Сковороди, а не
його твори. Тільки після відзначення
100-річчя з дня народження
письменника-філософа його спадщина ста-
ла доступною для читачів
і вчених. Проте з дожовтневих діячів лише
1. Франко
зумів визначити місце Сковороди в історії нашої духовної
культури. Він справедливо розглядав Сковороду як постать,
"вельми
замітну в історії розвою
українського народа, мабуть, чи не найза-
мітнішу
з усіх діячів наших XVIII віку".
У радянський період розпочалося всебічне
дослідження спадщини
мислителя і поета з позицій марксистсько-ленінської
методоло-
гії. Новим етапом в публікації творів Сковороди та дослідженні
його спадщини було відзначення 250-річчя з дня його наро-
дження.
Зусиллями радянських учених - дослідників
Сковороди повно
і глибоко розкрито ідейно-тематичне
багатство його творів, визначено
їхнє
місце в літературному русі XVIII
ст., значення для розвит-
ку української літератури
в наступний період. Разом з тим виникли
й нові
проблеми, а саме вивчення творчості Сковороди в контексті
естетичних принципів і практики
літературного барокко, з'ясування
неповторної своєрідності
стилю письменника-філософа, зумовлено;
одночасною належністю його
творів до філософії та до художньої
літератури.
Сковорода виступив як виразник етико-
гуманістичних ідеалів
людей праці. Його
твори пройняті пафосом неприйняття несправед-
ливої,
ворожої людині соціальної дійсності, критикою вад панівних
верств тогочасного суспільства,
що позбавляло людину можливості утвердити
себе у спорідненій праці, в якій Сковорода бачив єдиний
засіб досягнення щастя. Як письменник Сковорода
зробив важливий крок у розвитку української
літератури. Його творча спадщина не
утра
тила
інтересу і для сучасних читачів.
1. В. ІВАНЬО